Ви зараз тут: Головна > Обряди та звичаї > Звідки, ти Кусте? > Чоловічий одяг. Пояси.
 

Опитування

Як часто Ви відвідуєте нашу бібліотеку!
 

Статистика



Чоловічий одяг. Пояси. Друк e-mail
Написав(ла) Адміністратор   
Субота, 26 травня 2012, 14:15

А у нашім селі
Древній звичай існує, коли на весні  
Буйноцвіттям природа стрічається з літом
То збираються в гурт всі родини сільські
Щоб убрати свій куст у деревнії віти
В зелен клен, в горобину
В квітки лугові, увінчають із роду дівчину
І ведуть зелен Куст у кожнісінькій дім
І вітають сусідів, родину
Хліб і сіль в кожнім домі встрічає Куста
Всім бажають щасливого літа,
В буйноцвітті весни на полійськім селі
Водять куст і дорослі і діти.

alt alt

Український національний  одяг  має такі характерні прикмети: нечисленність частин убрання, простота крою, перевага білого кольору, спокійні барви прикрас та відсутність зайвої оздоби, збережене почуття міри.

Волинське Полісся мас свої характерні особливості вбрання. Чоловіки одягали сорочку "на випуск". носили теплі безрукавки, довгі свити, личаки. Чоловічий одяг зверху підперізувався поясом. Пояси бувають різні: шовкові, вовняні та бавовняні.

За козацьких часів на Україні були поширені шовкові пояси, що їх тоді привозили з Персії та інших країн Далекого і Близького Сходу.    Переважаючі    кольори    таких    поясів    -    червоний    і    зелений

Уже в ХІХ-му столітті, коли безпосередні зв'язки з Персією припинилися, у козаків були поширені так звані каламайкові пояси, що їх виробляли з міцної шовковистої тканини. Пізніше каламайкові пояси уступили місце червоним волоським поясам що ще й досі вважаються найкращими поясами, але трапляються вони дуже рідко. Волоські пояси гарні на вигляд: по темно-коричневому тлі вздовж     проходять     вузенькі смужки найрізноманітніших барв. Ці пояси були колись поширені по всій Україні, але найчастіше траплялися на території колишньої Гетьманщині та навколо Запоріжжя. На Поділлі, Поліссі та Волині були поширені червоні пояси, але іншого ґатунку, вони плелися з білих ниток овечої вовни, а потім фарбувались в червоне.

Були і білі пояси; вони ткалися з нефарбованих білих ниток, а на кінцях мережилися червоними та синіми нитками. Такі білі пояси найбільш поширені на Поділлі, понад Бугом.

altПояси звичайно були довгі: до десяти, а то й двадцяти "ліктів", з китицями на кінцях. Якість пояса залежала від якості нитки. Підперізуючись поясом чоловіки та парубки обвивають собі стан навколо по кілька разів, а кінці пояса підтакують так, щоб краї його з китицями звисали до низу. Існує два способи підперізуватись поясом: „по-селянські", з китицями, що звисають з обох боків, і „по-козацьки", коли обидва кінці звисають з одного боку. Поясом підперізують шаровари поверх очкурні, а також верхній одяг: жупан, свиту, а іноді і кожух.

кінцем на крючок в балці під стелею, а в нижній кінець вставляють ногу, щоб нитки під час роботи були весь час натягнуті. Коли виникала необхідність припинити на деякий час роботу, то жінка перев'язувала плетиво нитками знизу і зверху, щоб воно не розплелось. Закінчували плести пояс посередині, оскільки переплетені нитки відкритими залишати не можна, бо розплетуться.

Завершувався процес плетіння перебиранням плетива допоміжною ниткою, якою перебирали кожну пару ниток основи, кінці зав'язували. Завершуючи плетіння пояса, кінцеві нитки перерізали ножицями, зв'язували по дві , частіше по чотири, сукали і на кінцях зав'язували вузлик, щоб не розкручувались Пояс готовий. Лишилось добре викачати качалкою, „зладити" і сховати до часу.

altЧоловіки носили пояс постійно. Ним підв'язували сорочки, які носили на випуск. У холодну пору року треба було підперезати кожух чи свитку. Поясів, принаймні, повинно було бути 2:. на будень та свято. Кожна дівчина, готуючи придане, повинна була мати, окрім всього, чоловічі штани, сорочку і обов'язково пояс.

Використовували пояс і у весільному обряді. Спечений коровай ставили па полотняну скатертину, обгортали його нею і обв'язували новим червоним чоловічим поясом. Через тиждень після весілля молодята несли пироги до тещі. Пироги загортали в полотняну скатертину і перев'язували навхрест червоним поясом. В одній із пісень знаходимо про   це згадки: Тішилися вороги, Що несе зять тещі пироги. Сиром-медом мазані, Червоною китайкою зв'язані.Народження дитини також не обходилось без червоного пояса.

У важливі свята річного циклу (Різдво, Великдень) після народження дитини молоді батьки несуть пироги: на перший день - до бабки-повитухи, на другий день - до кума, а на третій - до куми. Несуть чотири хлібини, загорнутих в скатертину і зв'язаних навхрест червоним поясом. В обмін отримують дві хлібини, перев'язаних тим же поясом.

altКоли ж людина відходила від нас. то, одягаючи покійника, обов'язково зав'язували пояс.

Отже, пояс був невід'ємною частиною чоловічого одягу і в будень, і в свято, а також часто використовувався в народній обрядовості. Наведемо декілька прислів'їв, в яких згадуються пояси: „Голий підперезався та й зовсім зібрався". ..А що мені збиратись! Встав, підперезався та й зовсім зібрався", „Що вміть, того за поясом не носить".

   Наш народ зберіг національний одяг - як символ, що його ви проніс через всі віковічні страждання й утиски, які довелося зазнати з:, окупантів. У цьому факті - збереження національного одягу, проявився здоровий народний інстинкт. Національний одяг, мова, віра та звичаї - все це надійний захист від національного занепаду.

Крім того, національний одяг - це естетична база, на якій народи митці створили орнамент вишивок, плетіння, мережива тощо.

Артистичне багатство національного одягу ще виявляється розвиненій гамі кольорів та мистецьких формах. Це свідоцтво мистецького смаку й артистичного досвіду наших жінок, майстерність, що передається від покоління до покоління, традиція.

Збереження національного мистецтва, одягу, це не відсталість Навпаки, це глибоке почуття батьківщини та вірності традицій сі батьків, дідів та прадідів. Це ознака кожного культурного народу.

altНаціональний одяг - це вияв святкового, врочисто піднесеного  настрою. Це культурно-історична спадщина наших славних старокняжих і  козацьких часів,  щасливих днів України.  

Проведена нами дослідницька робота показала, що наш поліський куточок зберігав і зберігає багато реліктових пам'яток, він допомагає пізнати вагомі явища духовної і матеріальної культури дохристиянської і християнської доби.

Юним краєзнавцям села Сварицевич вдалося не тільки описати і вивчити   техніку   плетіння   чоловічих   поясів,   але   й   стати   свідками відродження давно забутого ремесла Холодько Г.В. і Полєшко О.В. - членами народного фольклорного ансамблю  «Родина Чудіновичів». Матеріали виконаної роботи опубліковані у науковому збірнику «Західне   Полісся:    історія   та   культура»,   виданому   Рівненському. обласним краєзнавчим музеєм в 2004 році. Керівник науково-дослідної роботи Полюхович Є.А. брала участь у науковій конференції " Етнокультурна спадщина Західного Полісся. Сарненщина в історії па культурі    поліського   регіонів.   присвяченій   30-річчю   заснування Сарненського історико-етнографічного музею.

На цьому ми не зупинились. На меті у нас відродження давно забутого народного ремесла на заняттях гуртка декоративно-прикладного мистецтва, що діє у Сварицевицькій ЗОШ І-ІІІст. Співпрацювати з членами гуртка погодилась Холодько Г.В. Однак вона відтворила техніку плетіння поясів без орнаменту, такі пояси у нас зустрічались найчастіше.

В ході дослідницької роботи ми вивчали пояси місцевої роботи які  збереглися  у  старожилів  села.   До  наших   рук  погранив  пояс геометричним   орнаментом.   Цей   пояс   належить   Чудінович Ользі Олександрівні. Це значить, що треба шукати народних майстринь, які можуть відтворити складнішу техніку плетіння поясів.

Дійсно, в попелі забуття загубилось дуже багато цінного, створеного багатовіковим життєвим досвідом наших пращурів. Ми повинні виховати в себе відповідальність за те, що створювалось на цій землі віками, і з добром, любов'ю, вірою і гордістю увійти в завтрашній день. Наше покоління повинно осягнути, що культура кожного народу є історично зумовлене об'єктивне ставлення людини до природи, суспільства і самого себе, ставлення, яке забезпечує можливість й здатність, адаптуючись у мінливому світі, зберегти "своє етнічне обличчя".

Отже, здоровий глузд, громадська свідомість зобов’язують зробити все від нас залежне, аби зберегти для наступних поколінь випадком уцілілий на Україні релікт і взяти його під всенародну охорону. Це потрібно насамперед не для екзотики, бо діючий осередок – то частка нашої сучасної української культури, нашої сучасної історії, яку ми маємо вивчати не тільки з давніх  літописів, але й живих свідчень.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити