Невмирущим джерелом наших душ та нашої пам’яті роду є криниця, життєдайне диво української землі, символ достатку та невичерпної людської доброти. Цей домашній оберіг завжди був зв’язком між поколіннями, між минулим та сьогоденням. Адже копалися криниці дідами, батьками, а п’ють з них воду діти, онуки і правнуки. З давніх-давен люди намагалися бережно ставитись до криниці, оспівували її в піснях, віршах, складали легенди. Сільські діти  з малечку знали,що не можна плювати в колодязь та лихословити біля нього. Люди ревно вірили,  того хто не буде виконувати цих застережень неодмінно настигне лихо. Відомий колодязник  Сидор П’ятип’ятниця залишив для нас слова - застереження: «… Скільки криниць на землі, скільки й зірок на небозводі. І якщо вам доводилося бачити як падає долі небесниця, знайте: то десь замутилося джерело. Отже, діти, щоб не згасли зірки, оберігайте живі криниці! Нехай кожному з вас яскраво світить своя іменна зірниця...». Про одну із таких іменних криниць-зірниць я хочу розповісти.