Ви зараз тут: Головна > Історія рідного краю > Дубровиччина 1939 – 1944 роках
 

Опитування

Як часто Ви відвідуєте нашу бібліотеку!
 

Статистика



Дубровиччина 1939 – 1944 роках Друк e-mail
Написав(ла) Адміністратор   
П'ятниця, 25 травня 2012, 10:55

17 вересня 1939року Червона Армія вступила на територію західноукраїнських і західнобілоруських земель. Тепер підприємства були передані  робітникам, а графська і панська земля  поділена між селянами і починають створювати колгоспи. У Дубровиці відкрили машинно-тракторну станцію.

У грудні 1939 року створено Дубровицький район а наступного року Дубровицю  віднесено до категорії містечок. Велика увага приділялась культурному будівництву. 1940 році в Дубровиці відкрито першу середню школу. В усіх ланках освіти навчання проводилось українською мовою. Вживали заходів щодо ліквідації неписьменності дорослих. У місті було відкрито клуб, кінотеатр, а також районну лікарню.

Дальші перетворення порушила навала фашистської Німеччини. Першого липня 1941 року до Дубровиці вдерлися гітлерівці. З перших днів фашистської окупації народні маси виступили на боротьбу з ненависним ворогом.  У липні для підпільної роботи на Поліссі  була закинута десантна група, очолювана уродженцем Дубровиці,  учасником антифашистської боротьби в Іспанії. У серпні створив у Дубровиці підпільну організацію. До неї входили М.Й. Петрушко, Василь Годунко, Я.І. Нашора. Активно працювали в підпільній організації А.О. Главинський, С.Я. Гладка, дочки О.О. Кринька - Марія та Олімпіада, В.Рожко та інші.

В кінці 1942 року Дубровицькі антифашисти   створили партизанський загін імені Т.Г. Шевченка, яким командував сержант Червоної Армії Ф.Г. Маслюк. У загоні було чи мало бійців і командирів Червоної Армії, що потрапили в оточення і переховувались у місцевого  населення. Разом з партизанами Дубровицькі  підпільники  вивели з ладу  маслозавод, спалили фільварок. У квітні 1943 року був створений Дубровицький підпільний райком КП(б) У, секретарем якого затверджено Д.П. Пономарьова, а з липня В.І. Русака.  Разом з партизанами підпільники підірвали влітку 1943 року залізничний міст на стратегічній лінії Сарни-Лунінець, пустили під укіс три військові ешелони з боєприпасами, знищили продовольчий склад і багатьох карателів. У Дубровиці діяло і ОУНівське  підпілля.

У ніч на 10 січня 1944 року Дубровиця була з боєм визволена частинами 397-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фронту і партизанським з’єднанням під командуванням В.А. Бегми. Це врятувало її від знищення німецько-фашистськими окупантами.

Село в роки німецької окупації

У 1939 році прийшла Червона Армія.  У 1940 році в Сварицевичах створюється колективне господарство, в якому об'єдналося 48 сімей бідняків. У їх розпорядженні було 256 га орної землі. Головою колгоспу став Адам Шатілов. Була створена МТС у Дубровиці, де працювала  трактористкою Холодько Марія Олександрівна ( стала   членом ВЛКСМ, була вбита  в роки війни). Мирну працю перервала війна.

А 7 липня Сварицевичі були окуповані гітлерівськими військами. Встановлюючи «новий порядок» у поліському селі, гітлерівці запровадили екзекуційну камеру і тюрму, де було закатовано 19 сварицевицьких селян, які не скорилися окупантам.

З початку фашистської окупації Сварицевичі стають одним із важливих  центрів опору «новому порядку» на Поліссі. Село обирають місцем дислокації колишній голова Висоцького райвиконкому І. Кабак і завідуючий райвідділом народної освіти Д. О. Храпко,  які залишилися тут за завданням партії для підпільної роботою. Влітку 1941 року вони створили в Сварицевичах підпільну організацію з місцевих жителів.  Загін самооборони очолив Трохим Грицюк, який був убитий ОУНівцями з дружиною і сином. Зв’язковою у загоні була дочка Т.Грицюка – Хима. Найближчим його помічником став Мусій Пляшко. Його дочка Оля готувалась до вступу в партизанський загін, стріляла з пістолета, улюбленою мішенню був портрет Гітлера. Німецькі прихвостні   її зловили і розірвали нагнувши верхи двох беріз. До загону самооборони входили: Крупко Микола, Крупко Павло Миколайович,  Крупко Петро Павлович, Холодько Лазор Павлович, Легкий Василь Григорович, Степанович Іван Андрійович і інші.  Підпільники вели агітаційну роботу серед селян, брали участь у підривних заходах, вели розвідку, виконували роль зв'язкових. Володя Юшкевич став розвідником у 15 років у  загоні Місюри.

Активізація діяльності партизанських загонів та робота місцевого підпілля відігравали важливу роль у зриві населенням села заходів німецьких окупаційних властей. Вони відкрито саботували накази про виїзд на роботу в Німеччину, розпорядження райуправи про запровадження нічної варти у зв'язку із діями радянського підпілля, про заборону самовільного забою худоби. Не поступало на збірні пункти молоко, яйця та інші продукти.  Німецько-фашистські окупаційні власті посилали проти селян каральні експедиції, а згодом тут була створена поліцейська дільниця, проте село і тоді не обминали партизани. У ніч на 5 вересня 1942 року розвідники загону під командуванням М. С. Корчева проникли у Сварицевичі, дізнавшись, що у фашистському господарстві, організованому на базі колишнього панського маєтку, перебуває загін із двох єфрейторів та 19 поліцейських. Раптовий напад партизанів увінчався успіхом. Народні месники захопили трофеї: обмундирування, два ящики патронів, сотні голів худоби, яку роздали жителям Сварицевичів і Бродниці. Селяни з радістю зустріли партизанів. Із жителів села було створено антифашистський комітет для .згуртування підпілля, групу самооборони, до якої входило 18 односельців. Група займалася підготовкою партизанського резерву, збором боєприпасів та зброї, проведенням агітаційної роботи серед населення, встановленням зв'язків між партизанськими місцевими групами.

7 вересня 1942 року проти населення і партизанів північних районів Рівненщини фашисти організували каральну експедицію. Наступ вівся з трьох напрямків: з Каменя -Каширського, Пінська і Сарн. У скрутному становищі опинилися партизани під командуванням Дмитра Попова, що дислокувалися у Сварицевицьких лісах. Потрапивши в щільне кільце ворожого оточення, народні месники десять днів шукали можливості прорвати його. І це їм вдалося. Більше того, виходячи з оточення, вони розгромили в Сварицевичах  поліцію, спалили великий склад з продовольством.

Жителі села і надалі активно підтримували партизанів. На початку 1943 року  знищили сільські управи і поліцейські дільниці в чотирикутнику залізниць Пінськ—Лунинець — Сарни — Маневичі.

Вороги поставили собі за мету будь-що розгромити партизанів. Гебітскомісар Столінського округу Гедіке засилає в партизанські загони шпигунів. Посилюється терор і проти мирного населення. У Сварицевичі був направлений каральний загін із ЗО фашистів і поліцаїв. Люди втекли в ліс, а тих, кого вдалося схопити, фашисти закатували. Кілька разів окупанти прочісували село, але ні людей, ні худоби не знайшли. У цей час навколо Сварицевичів у лісах базувалися партизанські загони під командуванням М. С. Корчева, М. Й. Місюри. Неодноразово тут побували партизани із загону Івана Пилиповича Федорова.

У січні 1943 року неподалік від Сварицевичів у колишньому панському маєтку розмістилися партизани під командуванням А. П. Бринського. Згодом відбулася зустріч селян з А. П. Бринським, який розповів про становище на фронтах, про патріотичний рух населення в боротьбі з ворогом в його тилу.

Ця подія не залишилася поза увагою гітлерівських посіпак. Одного вечора близько півсотні фашистів і поліцаїв увірвалися в село. Вони заарештували двадцятьох місцевих жителів, що брали участь у зустрічі з Антоном Петровичем Бринським. Однак селяни не корилися окупантам і все активніше підтримували партизанів. Сварицевичі стали партизанським селом. Тут на початку лютого 1943 року секретар Рівненського підпільного обкому партії Василь Андрійович Бегма провів нараду командирів партизанських загонів і керівників підпільних груп.

У березні 1943 року за рішенням Рівненського підпільного обкому партії у селі розпочинає роботу Висоцький підпільний райком КП(б)У. Це сприяло значній активізації жителів на підтримку заходів народних месників. Райком партії став організатором молодіжного підпілля.

Каральні експедиції на Сварицевичі та інші поліські села йшли одна за одною. Особливо лютували в селі карателі, якими керував підполковник Гохман, нагороджений «залізним хрестом» за операції проти мирного населення на сході. Переконавшись, що каральні заходи не приносять успіху, окупанти вдалися до авіації. Лише у лютому 1943 року село тричі зазнавало фашистських бомбардувань. Гітлерівські льотчики кидали бомби і з кулеметів розстрілювали людей, худобу. Горіли хати і господарські приміщення, а гасити пожежу не було змоги: фашистські яструби кружляли над селом. Особливо варварське бомбардування відбулося 26 березня. У селі тоді згоріло 60 хат, багато лиха було заподіяно іншим господарським і громадським приміщенням. Знищено чимало людей — стариків, жінок, дітей.

Після нальотів німецької авіації знову пішли у наступ каральні загони фашистських піхотинців. Близько сотні німецьких карателів почали атаку партизанської застави на хуторі Канави, але, діставши відсіч, наступного дня пішли на Олександрійські хутори і далі у напрямку Сварицевичів. Розлючені непокорою селян та їх активною допомогою партизанам, окупаційні власті вирішили знищити село. ЗО березня загін окупантів у складі 200 добре озброєних солдатів і офіцерів повів наступ на партизанські Сварицевичі. Партизани не чекали наступу ворога. У селі залишалася лише частина бійців, більшість виконувала бойове завдання. Щоб захистити мирних жителів від неминучої розправи, партизани прийняли бій. Вони мужньо відбивали ворожі атаки, але нестача боєприпасів змусила їх залишити бойові позиції. Ще перед боєм селяни сім'ями тікали в болота і сховища, що неодноразово рятували їх від карателів. Своє майно і лишки продуктів вони заховали у заздалегідь викопаних схованках-ямах.

Фашисти вдерлися в село з трьох сторін. Почався "обшук. Перші клуби диму піднялися над церквою та школою.

ЦеркваЦе стало ніби сигналом для карателів. .Відразу ж спалахнули солом'яні стріхи на хатах, хлівах, стодолах. Селяни, яким не вдалося втекти, почали рятувати худобу, гасити вогонь, але їх наздоганяли кулі карателів.

Фашисти затримали дванадцять сварицевичан, пригнали їх у стодолу селянина Романа Протасовича Горбачевського і там спалили живцем. Серед загиблих були Хома Холодько, Іван Кунько і вагітна Марфа Полюхович з дворічною дитиною. Згоріли в полум'ї брати Павло і Микола Степановичі. Село було спалено повністю. Залишилася лише одна незакінчена хатина С. Л. Вишневського та збудовані поодаль хати Мотрі Петрівни Крупко і Олександри Савелівни Вельчинської. Обстрілявши з мінометів навколишні болота, карателі стали прочісувати ліс. Тут вони натрапили на Сергія Андрійовича Остаповича. Фашисти примушували його показати табір селян у лісі, та Остапович відмовився це зробити. Тоді фашисти накинулись на нього, почали бити прикладами, кованими чобітьми. Остапович повів окупантів у протилежний від цивільного табору бік. Зрозумівши, що їх обдурили, розлючені окупанти кинули напівмертвого Остаповича на купу дров і спалили живцем.

С. Л. Вишневський розповідає: «Партизани стійко захищалися від переважаючих сил противника, але загін гітлерівців увірвався в село, почав усе підряд палити. Горіли всі сто вісімдесят будівель. По-звірячому спалені в хлівах десять моїх односельчан — Іван Павлович Кунько, Сергій Андрійович Остапович, брати Степановичі... Всі, хто врятувався, пішли в ліс, що оточує Сварицевичі, жили в землянках в урочищах Стремич, Вірьовочки, Похилля, Чорничне».

Дуже важко прийшлося жити людям після того, як село було спалене. У лісі поробили землянки, а потім побудували невеличкі хати і жили в них. Порізали домашню птицю, щоб своїм криком не привернула біду в селянський табір. Поки були харчі, які взяли, коли покидали домівки, жилося більш-менш терпимо,  коли  закінчились – настав дуже тяжкий час. Почали їсти що прийдеться. Їли кору дерева, бруньки берези,  ягоди, і взагалі все, що можна було вжувати   (все, що неотруйне).

Від голоду і холоду помирали жінки, діти і старші люди. Потім прийшла епідемія страшної хвороби – тиф, вимирали цілі сім’ї.  старожили згадують, що вмирали в основному люди сильніші, слабші видужували. Бувало, що по чотири  покійники було в селі. Ті, хто залишився живий, мав страшний вигляд: відпадало повністю волосся на голові, нігті на руках і ногах шкіра лущилася. Але все таки вони виживали. Посильну допомогу надавав партизанський лікар Ерліх Борисович Шамович і його медсестра Матильда. Вони мали своєрідну лікарню на хуторі Берви.

Трагічною сторінкою на Західній Україні, як і всій Східній Європі, був поділ Руху Опору на два ворогуючі табори: комуністичний і національний. У Сварицевичах комуністичний рух був представлений партизанськими загонами, а національний – ОУН-УПА, у селі їх називали „бандерівці”, або „бульбашці”. Село наше бідне, через це, мабуть, було більш партизанським, хоча були прихильники ОУН-УПА. жителям села дуже важко    приходилось, щоб вижити в той складний час.

Спогади Чудінович Марти Сергіївни: „Був такий випадок, коли над нашим селом підбили радянський літак. Один з пілотів спустився на парашуті. Він хотів добратися до Висоцька, де були партизани. Його побачили місцеві жителі – Полюхович Федір з братами. Один з них сів на човен і поплив, щоб дати звістку бандерівцям, другий підійшов – запропонував свою допомогу (перевезти через Стубло). Коли вони підпливали до берега, парашутист щось замітив, хотів витягти пістолет, отримав удар веслом по голові. Він втратив свідомість. Заволокли його в льох. У ранці льотчика повели на собаче кладовище. Там євреї викопали ямку. Перед смертю йому дозволили сказати останнє слово. Він сказав: „Я помираю, але Радянська влада     не помре!”. З цими словами він загинув. Бандерівці примусили євреїв закопати парашутиста і танцювати на його могилі. Потім приїхали його рідні, забрали прах на батьківщину”

Спогади Швайка Василя Григоровича: „В урочищі Дерія був розташований табір бандерівців, де їх навчали військової справи. Одного разу до селянина, який жив в урочищі За піч, прийшов з пораненою вище коліна ногою бандерівець. Він був ще зовсім молодим. Став просити допомогу. Щоб дали чим перев’язати ногу і зупинити кров. Люди пожаліли, дали рушник перев’язати ногу. Він пішов далі. За ним приходять партизани, почали випитувати чи був хто з бандерівців. Люди все розповіли. Партизани бандерівця впіймали, почали шомполом колоти  рану. А потім розстріляли. Тіло віднесли далеко від поселення селян”.

Спогади Такун Ф.: „Одного разу Холодько Тетяна та Костюкевич Люба йшли з Висоцька і несли сіль. Бандерівці їх застрілили в урочищі Добрий бір. З того часу вони пропали. Тільки через деякий час люди знайшли під корчем волосся Костюкевич Люби. Особливо жорстоко німці і поліцаї   відносилися до людей єврейської національності Юшкевич Матрона Андріївна стала свідком страшної сцени. „Фашисти зловили у селі жінку єврейської нації. Вона була вагітна. Фашисти вчинили над невинною жінкою розправу. Вони обложили її соломою і підпалили, коли солома згоріла жінка була ще жива. Шкіра в цієї жінки, як ви розумієте, також трохи підгоріла. Німцям цього було мало і вони почали здирати з неї ножами підгорілу шкіру. Люди за декілька кілометрів чули, як вона кричала від болю.”

У Сварицевичах до проживало 9 -10  єврейських сімей. Це були сім’ї: Держун Янкеля, Бромберг Сари, Галецького Берка та ін. Перед  приходом німців  єврейській молоді вдалося втекти до лісу. В урочищі Рехиня вони побудували свій табір. Їх там турбували німецькі поліцаї. Боячись, розправи єврейська молодь пішла в різні партизанські з’єднання.

Дітей, жінок, людей старшого віку німці загнали у єврейське гетто у с. Серники. Там над ними вчинили страшну розправу.

Згадує Островська М.Ф.:” Заставили  євреїв викопати велику яму. Потім їх ставили перед ямою і розстрілювали. Падали в яму вбиті, поранені. Після цього яму засипали. Три дні ще земля „стогнала” і кров виступила поверх ґрунту, стікала струмочками.” Так жорстоко розправились німці і поліцаї з мирним єврейським населенням. У с. Серники було знищено 600 євреїв, з навколишніх сіл.

У січні-лютому 1944року с. Сварицевичі, як і всю Рівненщину було звільнено. Відновлено Радянську владу. Було проведено мобілізацію. Жителі села прийняли активну участь у подальшому звільнені Східної Європи від німецько-фашистських окупантів. Всього 259 жителів села приймали участь у діючій армії і партизанських загонах. 97 з них – загинули. Багато нагороджено орденами і медалями.

                                                                                                                                  Автор Полєшко Ольга Іванівна

Останнє оновлення на Четвер, 19 січня 2017, 15:53
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити