Ви зараз тут: Головна
 

Опитування

Як часто Ви відвідуєте нашу бібліотеку!
 

Статистика



Від роду до народу Друк e-mail
Написав(ла) Бібліотекар   
Субота, 22 серпня 2020, 11:23
Сварицевичі – це світ старих звичаїв і обрядів, також це праця на землі, родинні обов’язки та гостинність. Село приваблює до себе людей з різних куточків світу і різних культур.       Заховане серед лісів і боліт, Сварицевичі, з одного боку, розвивалися в загальноісторичному процесі, з другого боку, зберегли і розвивають свою власну етнокультуру, яка не має аналогів в навколишніх селах.   Сварицевичі – одне з великих сіл Дубровицького району з населенням 1989 чоловік і 634 домогосподарства.   Про Сварицевичі можна писати багато, адже це унікальне і багатогранне село зі своїм особливим устроєм життя. Тож бібліотекарі Сварицевицькоі ПШБ розпочинають новий проєкт краєнавчо-туристичного напрямку «Сварицевичі вражають». І розпочинаємо з туристичного екскурсу «Від роду до народу».Родина — джерело продовження роду. Сім’я  - святиня людського духу, благородних людських почуттів: Любові, Вірності, Надії. 
Це невсипуща хранителька національних звичаїв і традицій, пам’ять предків, плекальниця найвищої цінності людства — дітей, майбутнє народу. Людина є смертною, але рід, родина, народ -  безсмертний. Родовідна пам'ять – явище у традиційному побуті сварицевичан унікальне, яка пов’язана з духовністю їхнього буття. У давнину було за обов’язок знати поіменно свій родовід від п’ятого чи навіть сьомого коліна. В сварицевичах існує повір’я, чим більше  в поминальній записці згадано покійних родичів п’ятого чи сьомого коліна, тим більша буде божа благодать для родини  та тим краще будуть сприяти покійні родичі у розвитку та благополуччі  родини. Добра пам'ять про батьків чи дідусів, матерів або бабусь завше переходила і на їхніх нащадків. Саме це змушувало більшість членів родини дорожити свою поведінкою, щоб увічнитися у родоводі. Знали що недобра батьківська слава перейде і на дітей, а в подальшому на весь рід. Ще й досі у корінному населенні збереглися родовідні «наклички». На території села Сварицевичі на початку ХХ століття проживало до сорока родів :  Неродів, Мазурів, Бартиків, Ликунів, Пайорів, Медихів, Кривих, Карповичів, Федорців, Ярошів, Місюрів, Карпців, Дімчуків, Шмерків, Холодків, Півнів, Северинів, Дорохтеїв, Ткачів, Омельків, Овсіїв, Сапронів, Свирідів, Мелників, Ковшуків, Сахарків, Дахарів – Шигерів, Гантушків, Максімічків, Остапків, Грапів, Ллюків. У буремні лихоліття ХХ століття деякі роди перестали існувати,інші продовжуються по різних селах, містах нашої України та навіть за кордоном. Але більшість родів вкоренилися та розрослися на дідівській землі, оберігаючи сімейні реліквії й традиції, як неперервний моральний ланцюжок між поколіннями, тим самим формують духовний, культурний та побутовий устрій села. Вихідці із Сварицевич, яких доля розкидала по світу, взяли за звичай щорічно на перший день Трійці приїжджати в рідне село, щоб відвідати своїх родичів, переступити рідний батьківський поріг, поклонитися могилі своїх предків. 
    Старше покоління вельми ощадливо й бережливо ставилося до духовний посвідок свого роду. Рідко знайдеш у селі літню жінку, котра не зберегла в скрині предмети традиційного одягу своєї мами чи бабусі. Неодноразово нам доводилося бути свідками коли наші бабусі діставали з кухра (скрині) чи шафи свої нехитрі пожитки. З якою великою шаною вони перебирали свої припаси. А коли діти заставали їх за таким заняттям ніби виправдовуючись казали : «Ото думаю, поки день випав таки гарний, сонячний перетрушу да пересушу, щоб бува моль не побила». Ніби перебираючи своє життя бабуся оповідає історію кожної збереженої речі – частки їхнього життя, своєрідної віхи родоводу. Між ретельно складеними сувоїв полотна, рушників, сорочок, що їх колись ткала господиня, дбайливо збережені давні фотокартки, документи, метрики, листи, сімейні реліквії, ордени чи медалі і кожна річ приховує у собі спогад. З дна скрині бабуся дістає вузлик «з одягом на смерть». «Наготовила  собі і дідові – пояснює бабуся -  все що треба на смерть – щоб не завдавати зайвого клопоту дітям, їм без цього нелегко буде». І тут же дає розпорядження родині, де і біля кого поховати, як розпорядитися її посмертним майном. Останній заповіт померлого неодмінно виконувався.
Досліджуючи свій родовід учні школи під керівництвом вчителів та бібліотекарів, створили  колективні творчі справи : «Ордени і медалі моєї родини», «Стежками родини Островських», «Моя сім’я – моя фортеця», «Родина, як зірка єдина», «Щаслива родина – міцна держава», «Книга пам’яті родини Легких».  Зібрані матеріали представлені в краєзнавчій експозиції бібліотеки.  Споконвіку у корінного населення було сталим неписаним законом – досвід отриманий у спадок від своїх бабусь і дідусів передавати молодшому поколінню. Ще з малечку ці мудрі повчителі виховували у дітей любов до рукодільництва, господарських навичок. При сучасній зайнятості батьків бабусі і дідусі у багатьох випадках беруть на себе обов’язки, пов’язаних з вихованням онуків. У них були свої форми повчань - традиційні так звані виховні кодекси. Згадаймо як мудро вони побудовані: якщо зруйнуєш ластів’яче гніздо то на обличчі зарябієш, видереш лелечине яйце – згорить хата, не доїси окрайця – снитимуться старці, свистітимеш у хаті – по кутках злидні поселяться, толочитимеш жито – залоскочуть русалки, сидячи за столом махатимеш ногами - колихатимеш чорта тощо.  Кожному окремому вчинкові і відповідали конкретні, не загальні «форми розплати». Майже в кожній сварицевицькій родині є мудра літня повчителька, наділена великим життєвим досвідом.  Вона передає багатющий цикл звичаїв та обрядів, успадковану від попередніх поколінь, навіть специфіку усного побутового мовлення, отой запашний аромат місцевої говірки, яким безперервно живиться місцевий фольклор в казках, легендах, піснях. Наші бабусі знаходять велику втіху у своїх внуках і часто говорять «Свої діти, то ще не діти, а от онуки, ото вже справжні діти». Старі люди не були самотні, доглядати за немічними батьками уважалося дуже почесним обов’язок.  На практиці дуже часто батьки залишали біля себе того з ким на їх думку, буде краще доживати віку.Наші пращури свято шанували своїх предків, що було невід’ємною формую їхнього світогляду. Від них, як вірили, залежить духовне та матеріальне становище людини, адже духи предків наділені надприродною силою і здатні опікуватися проблемами живих, забезпечувати їм здоров´я та круглорічний добробут. Тому обряди, присвячені вшануванню предків, глибоко усвідомилися вже на архетипічному рівні. Культ предків і досі дотримується корінними жителями. В пам'ять про померлих за кожної пори року — весною, влітку, восени та взимку — в Сварицевичах ще й досі відзначають — так звану Вечерю дідам ( під ними розумілися всі мертві предки, незалежно від віку і статі). «Діди» - це поминальна субота.  «Діди» є - зимові, весняні, літні й осінні. Зимові - масляничні, весною - перед   Великоднем і в понеділок після Паски - Радоніца. Літні - в суботу, перед Трійцею. Осінню - дмитрівські, перед Пилипівкою. Тих, хто цурався чи нехтував родовідною пам'яттю, зневажливо називали: «Людина без роду  племені».
    Батьки і діти, діти і батьки. Одвічний клубок, тісно змотаний в родовідну спілку. В родинному етикеті батькове слово було не тільки законом – воно навчало життєвих чеснот, згуртовувало родину. Батько завжди був захисником та годувальником родини. Мати споконвіку була берегинею сімейного вогнища, продовжувачкою роду. Вона має найсильніший вплив дітей, оберігає від нещасть, виховує за християнськими нормами моралі,   впливаючи на всебічний розвиток дітей, ростила і виховувала дітей, навчала домашньому господарству дочок, готувала їх виконувати майбутні обов’язки жінки і матері.При рівному значенні батька й матері вони спільно обговорюють і вирішують усі важливі справи: зокрема майбутнє дітей є завжди предметом спільного рішення батьків. При пошані до батьків брати й сестри зберігають любов, підтримуючи одні одних взаємною порадою й поміччю.Глибоке коріння народної моралі охоплювало всі нюанси суспільного життя, яке регулювалось неписаними нормами, сформованих на основі вікових традицій. Тут збереглися особливі стосунки між людьми. Сваричовцям притаманне відчуття власної свободи і в одночасно, єдності, колективізму, відчуття що за твоєю спиною є підтримка міцної родини. Беззаперечним було і є специфічне розуміння поняття «честь» відносно до віку, статі, соціального статусу особи. Шанували  правдивість, осуджували злодійство та пияцтво. Натомість дуже високо цінувалась честь трудової людини. Сімейне виховання ще й досі орієнтується на громадську думку («А що люди скажуть?»). Але одночасно прививалося вільнолюбство та прагнення до соціальної справедливості, поважати точку зору і погляди інших людей.  Від літніх людей дуже часто чути «Вольному – воля!», але й одночасно  вони мають велику природну потребу в колективізмі, в живому спілкуванні із односельцями. Його не замінило впровадження телевізії. Наші сторожили взяли за звичай у святкові дні, чи надвечір трудового дня збиратися на посиденьки на лавочках вздовж села. Вони діли між собою журбу і радість, і це полегшувало труднощі, об’єднувало, робило їх духовно дужчими, морально незламними.Варто зупинитись ще на одному чутливому звичаю. Довідавшись, що хтось з односельців тяжко захворів, ровесники та родичі почергово приходять  на посиденьки – згадують прожиті літа з багатьма подробицями, а коли надходив час розставатися, одне одному казали «Пробач мені, може, колись і не те слово сказав, може бувало, посварилися по сусідству, але прости за все» на що відповідали «Бог простить». В словах -  прощеннях була духовна потреба очищення перед ближніми. Досвід старшого покоління слід унаслідувати та розвивати. Взаємовиручка, подільчивість, безкорисливість – чи не основні риси, які допомогли їм вижити в воєнні та перші повоєнні літа.  За дефіцитом товарів першої необхідності (мило, сіль, сирники) в повну силу впроваджувався позичковий обряд. Ще й досі вони згадують, як за нестачі сірників тримали жар в печі та позичали один одному. У тяжкі часи ці високі людські критерії проявлялися з особливою силою. Згадаймо сучасність, 90 – ті роки ХХ століття, коли економічна криза охопила всі галузі промислового та сільськогосподарського виробництва. Грошовий товарообмін був замінений бартерним.  Тож позичковий звичай допоміг сварицевичанам менш болісно прожити той період. Прості і виносливі, трудолюбиві, ласкаві, веселі і людяні з вдачі, щиросердні і відкриті сварицевичани славляться своєю гостинністю та делікатністю у мовному спілкуванні. Мовленнєва поведінка сварицевичан віддавна приваблює красою духовного спілкування, своєю культурою, добротою, відвертістю, простотою, щирістю.  Прийняти гостя в хаті - святий обов’язок. Відкритість та щиросердність - це готовність повсякчас відчинити двері свого дому для друзів та родичів. Ще й досі у сварицевичах дотримуються родинних традицій це христини, сващина, весільні обрядодійства, поховальні та поминальні ритуали. Також у кожній сучасні родині є своєрідні звичаі у відзначені різних сімейних подій, дні народження, пострижени, ювелейні весільні дати.  Ці традиції зміцнюють почуття цілісності маленького колективу - родини, поглиблюють взаємини між її членами, створюють упевненість і відчуття неповторності домашньої атмосфери. На перехресті століть корінні жителі села зберегли в пам’яті народне духовне світобачення і тим самим  глибоко вкоренили  національну своєрідність і етнічну неповторність та особливий неповторний колорит власної ідентичності.Бібліотекар Сварицевицькоі ПШБ Холодько І.С. своє захоплення рідним село висловила у віршованих рядках:
                                  
Таких людей, як в нас, ніде нема,
Таких відкритих, щирих, працьовитих,
Відпочиває в нас свята земля,
І утопає в травах соковитих.
І сходить з неба Божа благодать,
І Дух святий спускається із неба
Тут жити хочеться, творити і співать
І кращого нічого нам  не треба.
 
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити